неділя, 29 січня 2017 р.

Вивчай, пишайся, пам'ятай, шануй,
 примножуй українське!

http://traditions.in.ua
Вічний подвиг юних патріотів


Ще юнаки, ще майже діти,
А навкруги і смерть, і кров.
“На порох стерти, перебити!” —
Іде на Київ Муравйов.
Полків його не зупинити,
Та рано тішаться кати:
Коли стають до зброї діти,
Народ цей — не перемогти!

Ці рядки український поет Микола Луків присвятив подвигу української молоді – студентам і гімназистам – які 29 січня 1918 року прийняли нерівний бій з більшовицькою навалою біля станції Крути та поклали найдорожче на вівтар свободи – власні життя.
Бій під Крутами, 29 січня 1918 року
Бій під Крутами – одна з тих сторінок історії, що привертають увагу суспільства, та в яких завжди переплітається правда із вимислом, міфами та спробами політичних спекуляцій.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

Кінець 1917 року. Молода Українська Народна Республіка не так давно проголосила свою автономію у складі Росії і взяла курс на будівництво демократичної держави. Триває Перша світова війна. На фоні розвалу економіки та більшовицького перевороту, держава відчайдушно потребує підтримки союзників та сильного лідера, який зможе сформувати армію, спинити економічну кризу та повести за собою народ.
Проголошення III універсалу Центральної Ради про незалежність УНР
17 грудня 1917 року Українська Центральна Рада отримує ультиматум за підписом Леніна та Троцького. Більшовики вимагають негайно припинити роззброєння червоних військових загонів і легалізувати їх, що рівноцінно проголошенню війни.
Керівництво УНР відхилило маніфест та почало спроби вирішення конфлікту за допомогою дипломатії. Враховуючи майже повну відсутність боєздатної армії та справжній вакуум, який виник навколо Центральної Ради з боку суспільства, молода Республіка була приречена.
«Червоні» почали свій наступ з двох напрямків. 20-тисячний загін під керівництвом  Антонова-Овсєєнка вирушив з боку Ростова на Східну Україну. На північному сході розгортався 6-тисячний «Східний фронт» Михайла Муравйова. До кінця грудня 1917 року більшовики встановили владу на більшій частині Сходу України та почали наступ на Київ.
Постанова про формування студентського куреня
Захищати столицю було нікому. 15-тисячна армія, яку на той момент мала УНР, була деморалізована довгою війною, розчарована у політиці Центральної Ради та, врешті-решт, порушила наказ. Значну роль в цьому зіграла також більшовицька пропаганда.
В цих умовах стати на захист Києва були здатні, мабуть, лише  гімназисти та студенти. 5 січня 1918 року було створено студентський курінь Січових стрільців. Він нараховував дві сотні добровольців, в основному студентів київських університетів. Керівництво загоном взяв на себе старшина Андрій Омельченко.
Добровольці почали тренування, які продовжувались не більше тижня, до 26 січня. Звісно, про жодну адекватну військову підготовку не могло йти і мови. У той же день загін підпорядковується Аверкію Гончаренко, переправляється під Бахмач, де разом з чотирма сотнями курсантів 1-ї Київської юнкерської школи імені Богдана Хмельницького має стати на захист Києва.
Студенти на станції Крути, фото незадовго до бою

ПЕРЕБІГ ПОДІЙ

Вранці 28 січня сотні студентського куреня прибули на станцію Крути та почали рити окопи, займаючи позиції. Озброєння катастрофічно бракувало – загін мав лише 16 кулеметів, невеликий бронепоїзд та обмаль патронів.
Бій під Крутами розпочався 29 січня о дев’ятій ранку з бойового зіткнення захисників з передовим загоном матросів, які намагалися взяти станцію одним ударом. Більшовики мали значну чисельну перевагу, їхній трьохтисячний загін намагався взяти захисників в кільце. З тилу крутян підтримував бронепоїзд з гарматою, який обстрілював нападників.
Битва під Крутами – загальна схема
У запеклому п’ятигодинному бою захисники понесли значні втрати, але змогли відбити перші атаки ворога. Аж ось почали закінчуватись патрони, замовкла і гармата, відстрілявши весь боєзапас. Омельченко запросив підтримки, але штаб не відповів. Як з’ясувалося потім, штабісти кинули бійців напризволяще, втікаючи на потязі назад до Києва. Так поспішали, що навіть забули відчепити вагони з боєкомплектом…
В цій ситуації юнкери та студенти почали відступати. У бійців Омельченка позаду була відкрита місцевість, тож старшина прийняв рішення багнетною атакою деморалізувати ворога, щоб мати змогу відступити з меншими втратами. Зіткнувшись в рукопашному бою з професійними військовими, крутяни понесли великі втрати, загинув і старшина Омельченко. Тільки резерв, який вчасно прийшов на допомогу, зашкодив більшовикам взяти бійців у полон.
Сучасна реконструкція бою під Крутами
Приблизно о 17 годині розрізнені частини захисників зібралися разом. З’ясувалося, що немає  однієї чоти. Розвідувальний загін, приблизно 30 бійців, загубив орієнтир та потрапив у полон. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали.
Фото загиблих Героїв Крут

БІЙ ПІД КРУТАМИ – НАСЛІДКИ

Так закінчилася битва під Крутами. За різними джерелами, українська сторона втратила вбитими від 300 до 400 чоловік, але змогла затримати більшовицьку армію, вигравши для УНР трохи часу. Ця затримка дала змогу Центральній Раді заключити Берестейський мир 9 лютого 1918 року та зберегти молоду Українську Державу.
Прощання із загиблими в бою під Крутами
Подвиг студентів-крутян став символом мужності та беззастережної любові до власної Батьківщини. За часів радянської влади, про бій під Крутами забули на довгих 70 років, до отримання Україною незалежності. Тільки в останні роки історики почали активно вивчати наявні матеріали. І хоча зараз виникає більше питань, ніж відповідей, незмінним залишається один факт: битва під Крутами – одна з визначних сторінок історії України, яку ми маємо пам’ятати.

Життя після Крут. Як склалася доля 

учасників січневого бою

Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру стверджується, начебто всі, хто побував під Крутами, загинули. Але це неправда! Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків...
29 січня 1918 року на підступах до Києва, під станцією Крути, зустрілися українські підрозділи Центральної Ради та більшовицькі війська, які йшли з Росії. Проти 420 українських юнкерів, студентів та гімназистів виступало понад 4 тис. радянських вояків.
Бій був тривалим і завзятим. Користуючись присмерком, українські війська почали відступати зі станції Крути до своїх ешелонів. Більшості це вдалося. Але не всім.
27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, опинилися в полоні. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин.
Відтак ці 29 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. А що сталося з рештою учасників бою під Крутами?
Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру більшість авторів стверджують, що начебто всі, хто побував у бою під Крутами, загинули. Але це неправда!
Перепоховання 29-ти загиблих під Крутами. Київ, 19 березня 1918 року - майже через два місяці після бою. Фото: ukrmap.kiev.ua
Залишилися численні спогади учасників крутянських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети.
Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків, тіла яких забрали до Києва.
Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб.

Cхема бою під Крутами. Особливих тактичних ходів немає: кількагодинна перестрілка, маневри артилерії і відступ до своїх ешелонів. Кількадесят загиблих із українського боку і близько 300 з більшовицького. Правому крилу було легше - його прикривав насип залізниці на Прилуки. А частина студентів з лівого флангу, як бачимо, відступити не встигла. Джерело: vijsko.milua.org
Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся.
У лютому 1918 року один із цих гімназистів впав на полі бою під Бердичевом. Решта вже у березні повернулися до Києва, де ще за кілька місяців успішно закінчили гімназію.
 Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР. 
Супутникова карта місцевості довкола станції Крути. Червона крапка - меморіал Героям Крут, жовта - залізнична станція. Можна порівняти зі схемою бою вище. Складів-магазинів уже нема, вузькоколійки на Чернігів і Прилуки теж. Здається, на місці старих залізниць прокладені звичайні дороги
Зокрема, колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками.
У 1921–1923 роках Буткевич перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції.
Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики.
Саме він був командиром куреня. Сот­ник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював лише 1-шу сотню куреня.
Ігор Лоський, один із учасників бою під Крутами. Фото: kruty.org.ua
Саме Сварика привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі.
Про подільську Червону гвардію, яка ледь не прорвалася до Центральної Ради, читайте в розділі "Колонки"
Оскільки Василеві було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника.
Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.
Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького.
Юнаки (?) на марші. Реконструкція битви під Крутами. Фото: bilozerska.livejournal.com
Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу були змушені чекати аж до 1921-го.
Всі вони, звісно, формально вже були старшинами українських військ, але фактичного затвердження свого службового становища не мали.
Зі старшого курсу 1-ї Української військової школи варто згадати сотника Армії УНР Яко­­ва Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із міста Цибулів, що на Київщині.
Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го взяв участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником.
Яків Рябоконь. Фото: Фото: kruty.org.ua
Після розгрому рейду Тютюнника Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів уникнув полону й після того ще два роки брав участь у партизанській боротьбі з радянською владою. Помер у Польщі 1937 року.
Інший представник старшого курсу поручик Іван Грушецький у часи Визвольних змагань працював стройовим командиром у Спільній юнацькій школі, що готувала старшин для Армії УНР. Потім висвятився у священика. Був парохом православної цер­кви на Волині.
У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці. Помер Іван Грушецький у камері в серпні 1940-го...
УНРівський кулеметник. Реконструкція бою під Крутами. Фото: Анатолій Карась
7 березня 1921 року Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом:
"До мого відома дійшло, що в складі Української армії перебувають бувші юнаки 1-ї та 2-ї українських військових шкіл (хорунжих), що першими вступили в 1917 р. до українських старшинських, або українізувавши істнувавші тоді російські юнацькі школи (як от бувшу Константинівську), або повівши боротьбу за створення власних юнацьких шкіл, незалежно од існувавших тоді російських.
Треба було мати велику мужність і готовність йти на жертву, щоби засвідчити свою відданість Батьківщині в боротьбі за незалежну Україну.
Юнаки згаданих шкіл виявили в цій справі великий активний патріотизм, ставши до лав рідного війська вже не покидали його. Не один з них кров'ю засвідчив честь українського вояки, а в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Києві, за захоплення Арсеналу вписав славну сторінку в історію боротьби за нашу державність.
Не покидали юнаки і далі рядів нашої армії, залишаючись по сей день в ній. Мною зауважено, що хоч багато з цих бувших юнаків перебуває на старшинських посадах і то не один рік, а більше, але з формального боку це становище їх не усталено, і вони, як раніш, так і на цей день не мають ще належних старшинських ранг.
Червоні солдати і матроси з командиром. Реконструкція бою під Крутами. Фото: reibert.info
Вважаючи таке становище не одповідним, пропоную Вам, з одержанням цього, на протязі трьох тижнів представити мені реєстр бувших юнаків 1-ї і 2-ї українських юнацьких шкіл (себто був. Константинівської і Збірної Української), перебуваючих в Армії УНР для надання їм першої старшинської ранги".
Наслідком звернення Петлюри було видання наказу військам УНР ч. 72 від 10 серпня 1921 року, яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, котрі на той час служили в армії УНР, підносилися до старшинських звань.
Про декого з них варто розповісти докладніше.
Так, уродженця села Монастирище Ніжинського повіту Митрофана Швидуна в бою під Крутами було поранено у праву ногу вище коліна. З поля бою його винесли товариші.
Пізніше він брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних потягах "Стрілець" та "Вільна Україна". Незабаром дістав ще одне поранення – у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука.
Митрофан Швидун (праворуч). Уродженець Ніжинського повіту, учасник бою під Крутами, пізніше поручник армії УНР. Фото: tyzhden.ua
Став військовим інвалідом, але не полишав служби в Армії УНР. У міжвоєнний час Швидун мешкав у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.
Михайло Михайлик родом із села Глодоси, нині Кіровоградська область, був учасником Першого і Другого зимових походів, отримав поранення. Був одним із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни.
На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1922 року він передчасно помер у Сарнах.
Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів "Залізного хреста за Зимовий похід і бої".
"Залізний хрест за Зимовий похід і бої" - єдиний бойовий орден УНР. Всього його отримали біля 3,5 тисяч вояків. Фото: unr.at.ua
Це, зокрема, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші. Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку Чорних запорожців.
Вони вступили до нього, коли той лише створювався навесні 1918 року під назвою окремої кінної сотні 2-го Запорозького полку, і залишалися в його складі аж до 1923-го.
Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920–1921 роках перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Перший із них згодом став інженером і помер у 1970-му в США, другий став священиком і загинув за невідомих обставин на Волині в 1943-му.
Аверкій Гончаренко, командуючий силами УНР у бою під Крутами. Фото: kruty.org.ua
Багато хто з учасників бою під Крутами у 1920-ті роки здобув цивільний фах.
Так, Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), згодом працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив Українську господарську академію і став інже­нером-хіміком.
Один із крутян Сергій Захвалинський, уродженець міста Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії.
Ще в 1920-му, коли був старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він уславився тим, що на чолі кінного роз’їзду з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоних солдатів.
Аверкій Гончаренко (другий ліворуч) після успішного прориву частини дивізії "Галичина" з-під Бродів. 4 серпня 1944 року. Фото: ua.wikipedia.org
Слід також згадати, що під час Другої світової війни колишні учасники бою під Крутами долучилися до різних українських військових формацій.
Зокрема, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького сотник Аверкій Гончаренко у 1943 році став одним з організаторів добровольчої дивізії "Галичина", а в 1945-му був одним із її керівників.
У цій самій дивізії служив і колишній крутянин, чорношличник, лицар "Залізного хреста за Зимовий похід і бої" Петро Франчук.
Реконструкція бою під Крутами. Фото: photoclub.com.ua
Уже згаданий Митрофан Швидун 1941-го став організатором так званого Луцького куреня ОУН, багато бійців якого згодом опинилися у лавах Української повстанської армії. А Сергій Захвалинський (псевдонім Орлик) у 1941-му очолював українські військові формування в Києві.
Останні з учасників бою під Крутами померли не так давно – у 1970-1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.